Сайт joomix.org

 : +380 66 017 8670  / +380 67 738 4427

Сергій Пантюк

Сергій Пантюк

Сергі́й Дми́трович Пантю́к (народився 10 лютого 1966 в селі Сокілець Дунаєвецького району Хмельницької області) — український письменник, журналіст, громадський діяч і видавець. Член Національної спілки журналістів України (від 1993). Член Національної спілки письменників України (від 1997), її секретар (2011–2014).

Закінчив філологічний факультет Кам´янець-Подільського педагогічного інституту.

Працював у середній школі та редакціях кількох газет, пройшовши шлях від коректора до головного редактора.

Автор восьми книг і численних публікацій у вітчизняній і закордонній періодиці (тексти перекладалися сімома мовами). Зокрема, автор збірок віршів «Таїнство причастя» (1994 р.), «Тінь Аріяни» (1994 р.), «Храм характерників» (1996 р.), «Босяцький калфа» (2005 р.) та роману «Сім днів і вузол смерті».

Лауреат міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», Всеукраїнського мистецького фестивалю «Лір». Дипломант Всеукраїнського конкурсу малої прози «Що записано в книгу життя».

Займається видавничою та політичною діяльністю.

Співредактор мистецького інтернет-ресурсу «Інша література».

 

Бути чи не бути? Письменником

Зазвичай письменники найбільше ненавидять запитання: «Як то бути письменником?». На їхню думку це найбезглуздіше питання, яке може поставити аудиторія творцю – занадто примітивно. Хоча саме це найбільше хвилює людей – як з нічого, з голови, уяви і цього всього, що відбувається навколо, можна створити цілий КОСМОС, іншу реальність.

Можливо, і не люблять вони ці запитання тільки тому, бо ті змушують їх оголюватися перед аудиторією, давати відповіді на те, про що і собі не завжди хочеться говорити. У цьому випадку Сергій Пантюк – найчесніший. Бо він розповів найсокровенніше:

«Усі творчі люди – це люди, з низьким больовим порогом. Те, на що звичайна людина може закрити очі, письменник не може проігнорувати. Творчі люди загалом дуже чутливі до несправедливості, до чужого болю. І з цим дуже важко жити. Відчуваєш себе якимсь неприкаяним. З одного боку хочеться завести кота, родину, жити спокійним життям. З іншого – ти розумієш, що це все не приносить тобі щастя. Всі тебе засудять, якщо ти це все відкинеш, але якщо ти цього не зробиш – загубиш себе. Ти намагаєшся щось змінити, шукаєш, прагнеш розрулити цю ситуацію, але люди хочуть, щоб все було однозначно: або біле, або чорне.

І я скільки живу, завжди намагався зрозуміти цей феномен, зрозуміти себе. Чому? Чому саме так? Чому я не народився трактористом Васею? Крутив би трактор, мив би руки після важкого робочого дня, спав зі своєю жінкою і був щасливим… Але чомусь Бог не дав мені такого відчуття щастя. Натомість я отримав щось інше.

Вже з часом ти починаєш розуміти, що для чогось це відбувається. Оця неприкаяність… Ти або її перемагаєш, або вона тебе вбиває, на жаль. Я дуже багато читав літератури про хороших письменників, художників, музикантів. І зрозумів одне – у цьому плані вони всі однакові. От Григір Тютюнник – людина неймовірної сили і таланту. Що вбило Тютюнника? Саме те, що його всі обложили. У нього двоє дітей, у нього дружина, яку він не кохає, він письменник якого люблять читачі, але його не видають, про нього говорять як про кращого українського письменника, але замість Шевченківської премії йому дають премію Лесі Українки, якою зазвичай відзначають молодих невідомих письменників. От він розуміє, що у нього немає виходу – йде і вішається.  Це безвихідь. Треба бути дуже сильним, бути просто, я не знаю, аморальним у широкому розумінні цього слова, щоб вижити у світі творчості.

Я розумію, що поезія – це та річ, яка необхідна вузькому колу читачів. І це нормально. Я від цього щасливий. Я не шукаю якоїсь слави, визнання. Це додатковий бонус до творчості, але не більше. І мене завжди тішить той факт, що у часи Гоголя і Пушкіна, найвідомішим письменником був Бобарикін. Це був письменник, який був відомий кожному у Російській імперії. Він п’єси ставив у імператорському театрі. Він був мільйонером, людиною дуже впливовою і знаменитою. Навіть мав право хамити царю. Зараз його прізвище і творчість знає лише невелика кількість літературознавців. Натомість Гоголя і Пушкіна знають усі. Тому мені абсолютно байдуже, як мене сприймають читачі та критики. Я просто роблю свою маленьку справу. Треба це комусь чи не треба – покаже час. Зрештою, це моє самовираження. І я чудово знаю, нащадки по-своєму оцінять нашу творчість. І мені буде дуже приємно, якщо моє ім’я буде десь у переліку, через кому, серед тих, хто творили цю літературну епоху. Бо я завжди хотів творити. І творив ту літературу, яку хотів, і ні під що її не підв’язував».

Тетяна Колісник, Перша електронна газета

Оцінка

Залишити коментар