Сайт joomix.org

 : +380 66 017 8670  / +380 67 738 4427

Олена Задорожна

Олена Задорожна

Олена Задорожна народилася у Полтаві 1984 року. З 2004-го є активною учасницею мистецьких заходів у рідному місті. Тісно співпрацює з місцевою організацією Національної спілки письменників України. Лауреат кількох поетичних конкурсів. Вірші публікувались в альманахах «Ірпінські світанки», «Рідний край». Разом з поетесами Оленою Гаран, Наталією Трикаш, Євгенією Найчук створила мистецький проект «Знак чотирьох», що переріс у мистецьке об’єднання «Сходи». За час існування проекту світ побачили три випуски альманаху «Острови», було проведено чимало літературних пленерів, творчих зустрічей, спів­організатором і учасником яких була Олена. Працювала журналістом. Займається волонтерською діяльністю.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/interview/159423-olena-zadorozhna-viina-navchyla-nichoho-ne-planuvaty-zhyvu-tut-i-zaraz

Олена ЗАДОРОЖНА: «Війна навчила нічого не планувати – живу тут і зараз»
Поетеса і волонтер – про пошуки мови миру, вірші як маркер часу і зустріч Нового року в окупованому Донецьку.

Поетеса-дебютантка Олена Задорожна свою першу поетичну збірку «Той, що зумів воскреснути» писала понад десять років. Однак основну її частину становлять вірші останніх двох – періоду війни на Донбасі. Олена – волонтер, майже кожного дня спілкується з військовими. Враження і емоції перекладає на папір. Її поезія гостра і чесна, як розмова солдатів. У ній немає зайвого пафосу, але є біль, тривога, злість і радість…

— Олено, ваші вірші нетипові для жіночої поезії, містять чимало військової термінології і звучать дуже по-чоловічому…

— Моя поезія – це частина мене, мого сприйняття світу. Віршувала з дитинства, як тільки навчилась писати. Але у збірку «Той, що зумів воскреснути» увійшли вірші 2005−2015 років. Під кожним з них є дата. Для мене це важливо, бо поезія є маркером певного життєвого періоду.

Потужним поштовхом стала війна на Донбасі. Через ці гіркі обставини мені почало писатись – багато і відверто. Як автор не можу себе охарактеризувати, але друзі кажуть, що це зовсім інша поезія порівняно з тією, яку писала раніше. Коли люди йдуть на війну, то часто щось обіцяють. Хтось дає слово бути вірним, інший обіцяє зустрітись чи передати речі, третій – повернутись живим. Однією з моїх обіцянок було видати збірку після війни. Але прокинулась якогось жовтневого ранку і зрозуміла, що потрібно видавати вже. Інакше ці вірші мене задушать. Буває, що емоції, враження настільки переповнюють, що не можеш втримати їх в собі. Тоді пишу. Поезія війни повинна писатися тоді, коли несила мовчати. В іншому разі це буде нещиро.

— Як про ваші вірші дізнався відомий письменник Сергій Пантюк, який написав передмову і видав у своєму видавництві цю книжку?

— З Сергієм товаришуємо давно. Познаймились на одному з фестивалів у Полтаві. Я йому зателефонувала. Сергію, кажу, хочу видати збірку. Ти глянь на неї, може, щось з того вийде. Він прочитав, йому сподобалось, погодився видавати. Попросила написати передмову. Сприйняв це без захвату — не любить фамільярностей і вступів. Але вже за дві години надіслав готовий текст, який зробив цю книжку цілісною. Мені важливим було слово людини збоку. Тієї людини, яка мене розуміє.

— За час конфлікту на Донбасі вийшло багато художніх книжок про війну. Чи відслідковуєте цю літературу? Які враження вона у вас викликає?

— Тішуся, що книжки виходять. Це документалізує наш час – героїчний, трагічний, складний. Це різні кути зору. Борис Гуменюк – поет-солдат. Війну бачить зсередини, з окопу, перебуваючи у її найгарячіших точках. Іра Цілик чекає повернення чоловіка, який служить на Донбасі. У Люби Якимчук війна забрала рідну хату і дитинство. Вона не може повернутись додому, у Первомайськ на Луганщині, що перебуває в окупації. Не була морально готовою читати роман «Іловайськ» Євгена Положія. Але у цій книзі є реальна історія мого земляка, хлопця-героя з Полтавщини Володі Доноса, який втратив на війні ногу. Чотири доби поранений лежав у лісопосадці. Їв мух, мурах, пив росу. Боровся за життя, як міг. І вижив. Зараз повернувся викладати фізкультуру у школу. Завжди усміхнений, привітний і скромний. Ми навіть не можемо усвідомити, що довелось йому пережити…

— Про війну має право писати лише той, хто її бачив?

— Не обов’язково бачити війну, але потрібно бути до неї дотичним. Важливим є спілкування з військовими, волонтерами, переселенцями, місцевим населенням. Інакше важко впіймати ту емоцію, яка дасть змогу написати не звичайну вигадку, а щось вартісне.

— Ви здійснили чимало поїздок на Донбас як волонтер…

— Зараз більше працюю з полтавцями. Все почалось влітку 2014-го, коли наші військові були голі-босі. Це перша і друга хвилі мобілізації. До нашої волонтерської групи звернулися люди з сіл, які не мали змоги забезпечити своїх чоловіків-солдатів найнеобхіднішим. Ми возили провіант, «броніки», одяг до березня 2015 року. У декого продовжувати волонтерську діяльність не було змоги, бо у кожного своя робота. Та й забезпечення провіантом і одягом в армії суттєво поліпшилось. Під час поїздок познайомилася з багатьма військовими, з якими спілкуюся досі.

— Ви побували навіть в окупованому Донецьку. Що змусило до такої поїздки?

— Мені написала знайома з Полтавщини, що в Австралії є люди, готові допомогти з вирішенням гуманітарної катастрофи в Донецьку. Але потрібні документальні пояснення, що ж там відбувається – фото, відео. Я звернулася до знайомих журналістів. Потрібної інформації вони не мали. Тож довелось самій їхати в окуповане місто. Через друзів і військових знайшла потрібні контакти. Акредитувалась у «ДНР» як журналіст іноземного видання. Одне слово, 2015 рік зустріла в Донецьку. За 9 днів у місті зібрала матеріали про місцеві бомбосховища, підвали, об’їздила кілька шахт. Поспілкувалась з іншими активістами, чимало з яких зараз депортовані в Україну. Побувала у Петровському районі міста, який постраждав найбільше. Зустріла там 83-річного чоловіка, який був депутатом Верховної Ради УРСР. Колишній шахтар. Показував своє житло, розбиті будинки сусідів. Коли заходить мова про політику, розповідає про «Правий сектор» і фашистів. Аргументів місцеві не чують і чути не хочуть.

— Що могла б зробити Україна, аби відновити з ними діалог?

— Це дуже важке питання… Добре, що все рідше натрапляю на риторику колючого дроту, яким потрібно відгородитись від Донбасу. Ми змушені шукати мову миру і уникати мови ворожнечі, хоча розумію, наскільки непросто це робити. В Артемівську познайомилася з місцевим юнаком, який рив окопи нашим військовим. Каже, потрібна федералізація, самостійність Донбасу. Чому ж ти тоді окопи українцям копаєш, запитую. Відповідь лаконічна: бо гроші платять. У Зайцевому зустріла жінку-чиновницю. Довго працює у держорганах. Теж за самостійність, федералізацію. І хлопців наших їй шкода, бо гинуть, і з Росією – “братнім народом” – дружити хоче. В голові каша… Важко комунікувати з людьми, з якими перебуваєш у різних системах цінностей. Але говорити, без сумніву, потрібно. Це наші люди, і ми не можемо від них відмовитись. Насамперед мусимо працювати з молоддю і дітьми. Не йдеться про те, щоб загнати в школи і промивати мізки. Лише рівноправний, чесний діалог дає надію на пошук спільного знаменника.



Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/interview/159423-olena-zadorozhna-viina-navchyla-nichoho-ne-planuvaty-zhyvu-tut-i-zaraz

Оцінка

Залишити коментар